Я боялся что никогда не стану тем кем мог быть когда-то (с)

Я багато цікавилась фобіями людей, та неможу зрозуміти, яка у мене.

Сьогодні, я як завжди прокинулась під вечір, та день не був змарнований, мені зателефонував папік і запропонував зустрітись, я з радістю погодилась адже не бачилась з ним місяці зо два. Як завжди запізнилась на пів години, і як завжди він буркотів що до моїх парфуміф ( він взагалі не любить парфумерію, навідміну від мене). Ми гуляли по всьому центру Києва, напевно жоден екскурсовод не знає усього того що мій батько. Мені залишалось лише слухати привідкривши ротика. Він мене вів по таким шиикарним місцям, де мені просто на думку не спадало полазити.Хоча я доволі добре знаю центр міста, іноді навіть друзям екскурсії проводжу. Але мій папік...ммм...знає майже про кожен будинок, архітектор, рік збодування, коли відбувались реконструкції. Жалкую лише що в мене памьять як друшляк, більше половини не запам`ятовую.Розповідав, як років зо 5 тому, а може й більше, сидів на Андрієвському узвозі і продавав картини( моєї мами) , та був у нього жахливий настрій, сум заглянув і у його віконце.І тут йде така велика, колоритна сім`я, розмовляючи на яскраво вираженому суржику. Підходять вони до постаменту ( а у пам`ятника знесена голова) і фотографуются. Але ж ГОЛОВА сім`ї, не може допустити щоб фотографувались незнаючи біля чого, ну мій папік, не довго думаючи підходить до цієї сім`ї і з вельме розумним виглядом каже:

-Це пам`ятник великому ФАЛОСУ...

-Жінка ти слишала, швидко запіши! (сорі за суржик іх копіюю)

Я уявляю, а це ж у когось в альбомі стоїть фотокартка, а внизу написано "ПАМЯТНИК ВЕЛИКОМУ ФАЛОСУ" ахаха)

Коротше, погуляли ми просто супер)

Але коли я вже їхала сама до дому, майже вночі, то на мене напали думки, незрозумілі запитання, на яких відповіді я не мала. А що якщо я не стану Людиною з великої букви Л. Якщо в мене буде все по статистиці, в 22 одружусь, з часом розлучусь, мої діти матимуть потреби котрі я не зможу позволити, що не поступлю в ВНЗ який хочу, боюсь що передумаю що до своєї професії, адже я навіть зараз колихаюсь між трьома, які мені безтями подобаются,боюсь що не зможу вдало влаштуватись на роботу, одним словом боюсь що мене життя зламає. Боюсь образити людину, боюсь не сподобатись. Через це одна людина зараз страждає. Саме страх не сподобатись змушує мене поводити себе з людиною, наче вона остання на цій землі. Таким чином в мене закохана одна людина, а я не можу сказати тверде НІ, бо бачу як вона страждає. Я не знаю як мені повести себе, точніше знаю, але не можу.

Мої фобії додають страждань не лише мені, а й хорошим людям. Треба це припиняти,знімати маску всміхненої ляльки, адже насправді я серйозна, дипресивна, а щиро посміхаюсь рідше, а ніж хотілось (та про це ніхто не знає).